Не вбивай. Батурин.

потопаючих кораблів, торчали пні обсмалених дерев, як кістяки. Висока дзвіниця палала, як

жертвенний стіс. Обривалися дзвони і з зойками глухими спадали вниз. А за жодним із них

пожежа бухала горючим стовпом угору, ніби дзвони перемінювалися в духів і летіли до хмар. На

землі їм не було вже діла.

Не задзвонять на свято побіди, коли гетьман в'їздитиме в свою столицю, визволивши її.

Разом із отими дзвонами обривалися Мотрині мрії і сподівання й летіли кудись у безвісті,

у пропасть, в яку й зазирнути страшно.

Нема що довше обдурювати себе. Треба дійсності глянути сміливо в очі.

І Мотря глянула круг себе.

Ворог окружав Батурин. Коли не стиснув його своїм перстенем залізним, то за хвилину

стисне, здавить, сторощить. Він у кількох місцях маскує приступ. Та це лиш звичайні воєнні

хитрощі, щоб обложені не знали, де їм найсильніше треба б оборонятися.

Мотря, знаючи Батурин, як свою рідну хату, розуміє дуже добре, що бій рішається на двох

точках: тут, біля забутих воріт, і там, недалеко шляху, котрим нині Герцик виїжджав на герць.

А між тим батуринці в першу чергу обороняють замок. Поза замком козаки наче нічого й

не бачать. Кождому здається, що бій рішається там, де він стоїть, і що того місця йому за ніщо в

світі здавати не вільно. Почувається, що нема Кенігзена. Він був не тільки завзятий, але й

тверезий, холоднокровний. Завзяття не засліплювало його

Сказати те Чечелеві, попросити, щоб зараз післав який сердюцький відділ на підмогу

дияконові, котрий пішов на розпучливу, нерівну боротьбу, бо як ні — то ворог вдереться у город.