Не вбивай. Батурин.

Батуринський золотар, колишній запорожець, дядько літ коло шістдесяти, бере провід.

Невеличкий гурт мужчин і селян, що з недалеких хуторів схоронилися перед ворогом у

столиці, люди здебільшого старі, давно забувші воєнне діло, перемінюються у відділ

добровільних оборонців твердині.

Одні з мушкетами, другі з джаганами, заступами, посуваються вперед. Ворог увійшов був

у браму.

Жмінка сердюків не могла їх спинити. Мало хто остався живим, а ті, що остались,

обливалися кров'ю. Такого завзятого бою ніхто з них не пам'ятав. Бралися попід сили, давили

себе за горло, очі видирали собі. Це вже була не битва, а різня, не дійсність, а томлячий сон.

Ворожа хвиля вдиралася на греблю, розривала її, роздирала, перевалювалася на другий бік, аж

тріщали кам'яні одвірки, аж брама хиталася в основах.

Золотар глянув перед себе, зрозумів, у чім річ, і гукнув позад себе:

— З джаганами, по мурах на браму! Хутчіш! Не потребував їм казати, що там мають

робити. Приказ зрозуміли як слід. Брама була глибока, кроків, може, на двадцять. У її мурах

були вартівні і входи наверх і якісь магазини. Все це занедбане, запущене, прямо руїни.

Склепіння зарисувалося давно. Треба було тільки трохи зрушити його вниз, прямо на голови

ворога, що густою лавою заповнив ціле підсіння, давлячи себе, тратуючи і дбаючи тільки про

одно, а саме: як би вийти з тієї дідчої тісноти, — вперед, в Батурин, бо ззаду напирають на них

нові роти, гнані приказами царських старшин. Стиснені з боків мурами, як кліщами, ззаду

здержувані своїми, а спереду оборонцями Батурина, москалі, що увійшли в довге підсіння