Не вбивай. Батурин.

джагани, люди, що перед хвилиною працювали так пильно, кидають усе і біжать навмання. "Що

там сталося? Невже ж?"

І Мотрю пориває людська хвиля, як стихія, вона не має сили спинити її, біжить, летить,

жене. Одно має на тямці, щоб не спотикнутися, не впасти, не дістатися під ноги, бо тоді всьому

кінець. А в неї ключ!

В неї ключ... Чіпається тієї гадки, як потопаючий соломинки. Пробує зупинити товпу.

— Люди, стійте! Заждіть, так не можна. Не толочте себе. Ради Бога, спиніться!

Ніхто не слухає її, жах сильніший від голосу розуму — женуть.

Чіпається когось за руку, сильно, мабуть, стискає до болю.

— Це я, Кочубеєва Мотря, стійте! З ніг паду, рятуйте мене!

Якісь перестрашені очі повертаються до неї, глядять, і розум до них вертає.

— Мотря Василівна? Невже ж?.. Люди, стійте! Рятуйте Чуйкевичеву Мотрю!

Дехто стає, решта товпи пересувається дальше назустріч тому божевільному верескові, в

котрім, крім безтяменного "ой-ой!", почуваються уже й інші голоси, грубі, погані, як звірський рев.

Мотря нараз починає розуміти, в чім діло.

В замковій стіні була колись в одному місці входова боама низька. Склепіння

зарисувалося, замість направити його, зачинено браму. Згодом земля засипала її, вибуяла

трава, розрослись кущі й закрили цей вхід. Люди забули, що там теж колись був доступ до

замку. Ворог про нього не знав... Аж тепер довідався. Як? Хтось показав, якийсь новий Ефіальт.

Хто?.. Ніс.