Не вбивай. Батурин.

потреби. Скрегочуть заступи, добувають з землі якісь кістки, навіть черепи людські. Мабуть, не

раз боролися тут наші предки. Попадаються і поламані шаблюки. Все те відкидають набік.

Похоронять, як прийде час. А може, хтось похоронить і їх разом із нашими кістками? Україна —

побоєвище одно...

Та не пора на жалісні гадки! "Поспішайсь! Поспішайсьі" Робота кипить. Ще трохи, й кругом

замку від сторони міста виросте новий вал і розвернеться новий глибокий рів, нові труднощі для

ворогів і нова охорона для наших.

Старшини бігають, розглядають те, що зроблене, і приказують, що треба ще зробити.

Тисячі рук виконують їх приказ, без супротивлення, навіть ті, що до чорної роботи зроду не

звикли і не звикли слухати нікого. Спільна небезпека та спільна оборона з'єдинює і рівняє усіх.

Скриплять тачки, лунає відгук молотів — вал росте. Ще трохи, і буде за ним безпечно.

Вже й сердюки займають на тім валі свої нові становища, приміщують мушкети,

приносять ящики з порохом і кулями.

Нараз огонь притух, кулі здержалися в лету, кров стялася в жилах, божевільний вереск

зірвався і летить ген з-поза замку.

"Ой-ой! Ой-ой! Ой-ой!"

Безтяменний жах, гнаний батогами розпуки, заїрський перепуд, позбавлений усякого

застуновку, якась потвора, обезвічена й покалічена на душі й на тілі, сунеться і реве:

"Ой-ой! Ой-ой!"

Спинається нараз робота: "Що се? Що?" Котяться випущені з рук тачки, падуть заступи й