Не вбивай. Батурин.

безтямною силою ворог вдирався на мур. Вже видно було ріжкаті трикутні капелюхи, вже

блищали очі п'яні диким, розпучливим завзяттям, ще мент — і жива хвиля переллється крізь

греблю, заллє і затопить Батурин. Мотря ключ рукою стискала.

Чула луск прикладів, що торощили людські черепи, грюкіт тіл, що котилися по мурах, і

свист куль, і ломіт каміння, і той гул, рев і зойк, ті прокльони і скавуління, лайку і благання ласки,

весь той хаос звуків, що сп'янював її, доводив до безтями, а разом із тим не пускав від себе,

приковував до місця, цікавив. Боротьба тягнула, як стихія; хотілося вирвати мушкет з рук, котрі

його пускали, і, забуваючи про все, відбивати ним від мурів тую небезпеку, хотілося кидати

каміння, сокирою відрубувати пальці, що чіпалися мурів, як не що, то хоч кричати, додаючи собі і

другим відваги. А разом із тим, щось здержувало її, веліло ждати дальших, непередбачених

подій, ніби нагадувало: в тебе є свої завдання окремі... Яка ж далека була дійсність від примарів

уяви!

Коли відняла руку від очей — хвиля від греблі котилася з глухим ревом назад, ослаблена,

може, й безсила. Значиться, і цей наступ відбито.

— Ви ще тут? — питався Чечель, побачивши Мотрю.

— Хотіла знати, як воно скінчиться.

— Тут, може, вже й покінчалося, але там починається наново, — і він побіг, куди його

кликав важкий обов'язок.

В Мотрю вступив дух. Оживала надія. Бачила, що Батурин не здасться. А там — гетьман

світляні сигнали посилає. Може, він іде, а з ним і її муж, Чуйкевич. Коли б швидше. Коли б їх