Не вбивай. Батурин.

стелі й димарі, пожежу присипали землею, бо замало було води.

Другі копали рів, нову греблю, від котрої мав відбитися ворожий прибій... "Хутчіш! Хутчіш!"

Інженірні старшини зазначували, куди повести цей вал і рів, а до роботи ставав усякий,

великий і малий, старий і нелітній, мало що не діти. Не силували нікого. Всякий і без того

розумів, що тут не чиє, а його власне діло.

Мотря теж подалась туди. Взяла заступ — копає. Її примір заохочує других. Тисячі рук

риють глибокий рів, з виритої землі росте високий вал, вбивають його, де яке лишнє каміння на

замку, де яка ще камінна стіна на згарищу торчить, стягають на вал, скріпляють, забезпечують

палями, за палями становлять вози, борони зубами вверх, роблять усе, щоб тільки ворога

зупинити. "Спішись! Спішись!"

Дотліваючий Батурин присвічує їм до праці, червоні обличчя робітників, червоне їх

убрання, ніби весь світ обіллявся кров'ю. Вороги стріляти не перестають. За кождим стрілом

крик і зойк. Кулі недаром літають. З кождою хвилиною більше жертв, але й завзяття більшає. "Не

дамось!"

Все нові вісті наспівають, про новий наступ і про новий відбій. З котрого боку не вдирався

ворог, скрізь відбито його з великими жертвами — для нього. Дивно, що наступати не перестав.

Знати — багато в нього людей і не щадить їх. Московські генерали ніколи не щадили своїх

солдатів.

Глибшає рів, і кріпшає вал. Мотря не бачила ще такої жвавої роботи. Щолиш тепер

розуміє, яка то сила громадське зусилля, викликане розумінням спільного хісна та спільної