Не вбивай. Батурин.

останньому сході. Вчіпилася за поруччя, триваючи хвилину в німому, безтямному жаху.

Знівечить тебе розгуканий океан злості й завзяття. "Спасай себе!" — шептало щось до неї. "Ні,

ні"! — сказала Мотря, ступаючи на замкове подвір'я.

Товпища безборонних людей тулилися до стін. Стіни стогнали й ридали, як живі. За

кождим вистрілом гармати, неначе відгомін її, лунав жахливий крик. "Ісусе Христе!"

Жінки, як божевільні, бігали, шукаючи загублених дітей і мужів. Щохвилини приносили

когось згори і клали на тії стоги постелі, котру батуринські жінки позносили зі своїх хат на замок. І

за кождим разом з-під мурів кидалися туди цілі сотні жінок, дідів, дітей, питаючися: "Хто се?" А

пізнавши, припадали з розпучливим криком до вбитого або раненого і тягнули кого в пивниці або

хоч під мур, де було хоч трохи безпечніше від куль. Загулювали очі на смерть або осмотрювали

рани. Про лікарський догляд і опіку і мови тут не було. Ворог припускає штурм. Чимраз ближче й

чимраз густішою лавою підсувається під замок. У його багато гармат, вони вже обстріляні, їх кулі

попадають як не в замок, то в город. А в батуринців мало гармат і бракло того, кого вони слухати

привикли, не стало Кенігзена, що за десятьох працював, а за сотки розумів гарматне діло.

Герцик на його місці. Мотря бачить чорну тінь полтавського полковника, що пробігає по

мурах. Біжить туди, хоч совість каже лишитися в подвір'ю біля вмираючих і ранених.

Хоче знати, чи не пора відчинити вежу. Чечель вже ледви дише. Побачивши Мотрю, дає

знак, щоб не підходила ближче.

— Як же там, полковнику?

— Бачите як.