Не вбивай. Батурин.

Мотря.

— У велике заходило, пані. Полковник Герцик команду над гарматами приняв. Чуєте,

знову наші стріляють. Час мені, прощайте!

І він побіг.

— Перший приступ відбили, — промовила Мотря, — а за першим піде другий і третій.

Тепер ніч. Тільки світла, що пожежа горить. Хто знає, які в Меншикова плани. Іду я, мамо.

— Підеш?.. А що ж я робитиму без тебе?

— Те, що я без вас, мамо. Поблагословіть мене. Мотря приклякла, Любов Федорівна руки

на голову доньки поклала.

— Що доброго я в життю своїм зробила, почисли за донькою моєю, Боже!

Мотря вибігла з замку.

Батурин горів. Здавалося, пожежа була грізніша, ніж удень, бо вночі усе страшніший

огонь. Замкові мури облиті були червоною загравою, ніби це вони горіли. Руді дими снувалися

кругом. Валилися димарі, з луском падали перепалені сволоки і розсипалися муровані стіни.

Люди вже не кричали. Забули про пожар, вся їх увага звернена була на останнє

прибіжище, на замок. Коли б він не упав.

— Коли б він не упав... — говорила до себе Мотря, пробігаючи замкове подвір'я. Тягнуло

її туди, де недавно мало не пожила смерті. Хотіла побачити те місце, але пригадала собі мамині

слова й завернула з дороги.

— Де лежить гарматний осаул, пан Кенігзен? — спитала якогось офіцера.