Не вбивай. Батурин.

— Що я йому поможу? Тут тільки й надії, що на Бога.

Кенігзен зачув останні слова.

— Мотре Василівна, — прошепотів. — Будь ласка, як коли б що до чого, не оставляйте

мене на поталу москалям.

— Заспокійтеся, — відповіла Мотря, — у мене ключ від порохової вежі. Не підемо

бранцями в Москву.

Стиснув її руку так кріпко, ніби це не рука, а меч.

У неї дійсно ключ. Доторкнулася його. Чи не забула і чи не проміняла? Так багато їх має.

Але другого такого — ні: великий, важкий, дивно позазублюваний ключ до старої вежі, до котрої

вже й стежки позаростали травою. Ніхто не заходить туди. Пощо? Там лиш сови під кришею

гніздяться.

Біля вежі голодова яма. Склепіння завалилося, яма кропивою поросла, давно нікого не

садовлять туди. А все ж таки хрестяться, проходячи повз неї, і загулюють уши руками, щоб

серед нічної тишини не почути стонів і ридання.

Дивні і страховинні речі розказують собі про тую вежу і про яму. Та найстрашнішої тайни

не знають. Там, у глибоких пивницях, лежать бочки, повні пороху стрільного. Сухий він, тільки

жде на іскру.

Може, нині скінчаться його ожидання...

Ключ і тайну, як відчиняти вежу і куди дібратися до пивниць з тими бочками, передав

Мотрі Чуйкевич, прощаючися з нею. Поклялась, що увійде туди тільки тоді, як чесна смерть