Не вбивай. Батурин.

— В кождій людині чаїться звірюка, в тім я впевнився нині, там, у замковій салі. Та ви не

бійтеся, пані. Ведіть. Йду, як дитина.

— Так тоді схиліть голову, бо доходимо до виходу. Остання брама. А тепер доводиться

лізти рачки. Так...

І вони опинилися поза замковими мурами, в глухім зарослім садку. Пройшли. Мотря

відчинила ворітця, і вийшли на тиху, далеку вуличку поза містом. Тут їх обскочили вартові.

Мотря допильнувала, поки Зажарського пересадили через мур. Товпи тут не було, не

було кому знущаться.

— Спасибі вам, Мотре Василівна, — кликав здолини Зажарський, — спасибі, що провели

мене!

— Перекажіть світлійшому, що всі ми тут помремо, а президії не гадаємо здавати, —

відповів йому згори дзвінкий жіночий голос, як жайворонків спів.

БАТУРИН ГОРИТЬ

Довго стояла Мотря на валах і дивилася, як Зажарський прямував до ріки, як повернув

управо, дійшов до того місця, де ждали на його драгуни з конем, як сів на нього переїхав міст і

загубився в густій товпі всілякого війська.

"Дивна річ. Балакаєш з чоловіком і ніби він справді чоловік. І чує, і розуміє, і навіть ніби

нічого злого тобі не хоче. І, може, не один з тих там тисячів такий, як цей. А все-таки ідуть, щоб

знищити тебе, забрати волю, розграбити добро, палити, мордувати. Приказ одного чоловіка

переміняє тих людей у звірів. Тисячі, великі тисячі підчиняються волі одиниці... Одиниця думає