Не вбивай. Батурин.

— Чи не післати нам людей до гетьмана, щоб скорше йшов?

— Гетьман сам знає, у якій ми потребі. Як обіцяв, прийде.

— Але коли?

— Як зможе.

— Та чи зможемо ми витривати. до того часу?

— Хай тим журиться Чечель.

Дивляться в сторону Погрібків. Тамтої ночі десь над Десною луна горіла, як огненний

стовп.

Батуринці певні, що це гетьман світляний сигнал їм давав, щоби трималися. Не знали, що

це горіла дзвіниця, котру Меншиков облягав.

Дивляться, чи й нині якого сигналу не буде.

Темно... Темно на небі, темно не в одного в душі. Гетьман ніякого знаку про себе не дає.

— Гетьман про нас забув.

— Важніше діло має.

— Забув про свою резиденцію, про своїх вірних людей. Ніч зневірою окутує душі, зимно

остуджує запал. Сумно батуринцям стає.

— Диякон, диякон іде! З донькою. Може, він що нового знає

Люблять старого диякона. Коли він на Січі жив, у походах бував, ще й тепер іноді в церкві,

ніби за козаків перед фронтом, гукне: — Господу помолімся!

Аж здригнеться народ.