Не вбивай. Батурин.

Світлійший якраз писав реляцію до царя. "У тих зрадників, що замкнулися в твердині, не

видно ніякого почуття до доброго, ніякої охоти покоритися перед волею царською. Вони хочуть

триматися до останнього чоловіка. Тому іншого виходу не бачу, тільки скоро світ почати пальбу,

здобути замок і безпощадно знищити це гніздо зради".

Почувши, що з Батурина післанці прибули, Меншиков перервав свою реляцію і казав їх

покликати до себе.

В сінях розв'язано їм очі, відчинено двері, й вони побачили ласкаво всміхнене обличчя

світлійшого.

— Кого ж я бачу! — сказав, ніби він дійсно дуже втішився ними. — Несподівані гості, та ще

серед ночі. Що ж вас пригнало до мене, шановні добродії? Може, чого бракує, кажіть, будь

ласка, радо вигоджу сусідам.

Батуринці, не дожидаючи такого привітання, збентежилися на хвилину.

— Спасибі світлості вашій. Усього маємо досить, чого лиш душа забажає, і хлібів, і

пороху, і куль. Тільки не бажаємо собі проливу крові і тому приходимо потолкувати, як би то

такого гріха на свою совість не брать.

— Будьте впевнені, що я теж не кровопієць і що мені теж жаль безталанного вашого

города, котрий довіряє зрадливому гетьманові і противиться волі царя, війська його величества

не хоче впустити в свої мури.

— Чи гетьман зрадив, чи ні, того ми не знаємо, бо зради його бачити не довелось, а якщо

він справді зрадив цареві, то ми лишаємося у нашій попередній вірності.