Не вбивай. Батурин.

— Гетьман про нікого не забуває. Знаєте, яка в нього пам'ять.

— Знаємо, лиш чому він нині ніяких знаків не дає?

— Тамтої ночі були світляні сигнали, нині нема.

— Стривайте! — і диякон попровадив їх на церковний майдан. Виліз з городничим і ще з

кількома міщанами на дзвіницю і крізь темінь осінньої ночі дивився в напрямі Десни.

— Є знак, є! — гукнув, утішений. Ген, далеко за Десною, ніби червона зоря займалася,

блисне на хвилину і згасне, і знов, і знов.

— Гетьман світляні сигнали дає з Дехтярівської дзвіниці, щоб ми города не здавали...

— Тримаймося!

Нова охота в батуринців вступає.

— Гетьман пам'ятає про нас!

Чечель, зачувши про сигнал, вибіг на замкову вежу і дивився крізь скла. Дійсно, якесь

світло мерехтіло, то запалювалося, то гасло. Пригадував собі всі вищі пункти за Десною і мусив

згодитися на те, що тільки з дзвіниці в Дехтярівці могло це світло бити. А що перше його ніколи

не було видно, так це, мабуть, сигнал. Значиться, шведи недалеко Десни і гетьман з ними. За

кілька днів можуть бути тут. Кілька днів треба витримати облогу. Треба, та чи можна? Ворог з

великими силами прийшов. Гармати, певно, ще й тепер надходять під охороною ночі, бо чути, як

земля дуднить. Кілько їх? Які? Де їх уставлять, з котрого боку пічнуть огонь? Сто питань

насувається Чечелеві на гадку. Відповідь на них одна: коли б так на день-два відтягнути облогу.

Кожда година цінна, скільки то людей може згинути протягом години... Треба пробувати, може,