Не вбивай. Батурин.

Минали години. Козаки, піші й кінні, вже на правому боці. Установляються полками,

відділами, збитими чотирикутниками в півколесо. Ще тільки обоз надтягає, чути, як погоничі

гукають на коней. Одні вози вже наближаються до мосту, других ще й не видно, тільки гамір

чути. Їдуть.

Гетьман каже собі подати коня. Підводять — сідає. Хоч зметружений і хорий, у сідлі

тримає себе бадьоро, покозацьки.

З Орликом і Войнаровським в'їжджає в півколесо. Над ним розвівається прапор і має

бунчук. Козаки вітають свого вожда. Голосно, грімко, довго.

Дивується заспаний правий берег Десни, чого це будять його.

Гетьман розклонюється. Старшини роз'їжджають кіньми поперед своїми частинами.

"Гетьман промовити до свого війська бажає".

Відділи посуваються вперед, чоловік коло чоловіка, кінь коло коня, близько. Півколесо

звужується, замикається, як живий обруч, — гетьман до козаків балака:

— Отеє, дякуючи Богові милосердному, ступили ми на правий берег Десни. Хочу, щоб ви

знали, куди вас веду. Гадаєте, до царя? Це ж наш споконвічний ворог, котрий хоче занапастити

вольності наші й козаків гадає повернути в московських салдатів. Чи бажаєте собі того? — 3

кількох тисячів грудей понеслось грімке "ні!", аж стрепенулася Десна. — Я сам не раз балакав з

царем, і він не скривав своїх намірів ворожих Україні, виявив рішучу свою волю скасувати

Гетьманщину, розпустити полки козацькі й настановити московський уряд. Ще раз питаюся вас,

чи бажаєте собі того? — "Ні, ні, ні!" — залунало кругом ще довше і ще грімкіше, ніж перш. —