Не вбивай. Батурин.

Пором причалив до правого берега Десни. Не до самого, бо між рікою і високуватим

берегом росли шуварі й густі верболози. З порому на берег кинено місток, по котрім пройшов

гетьман і його товариство. Пором відчалив, щоб перевезти решту возів, котрі все ще наспівали.

Деякі спізнилися із-за лихої болотистої дороги та всіляких непредвиджених пригод.

Гетьманський приватний обоз був чималий. Він представляв велику вартість, і гетьман

турбувався, щоб він не попав у руки московської погоні. Дивився позад себе на широку смугу

Десни, на прибережні верболози, між котрими вона ніби соромливо скривається, так що її

здалеку й зовсім не видно, і на той рівний, злегка тільки схвильований краєвид, що

простягається аж до Сейму. Весь він вповитий тепер осінньою імлою, у котрій прямо потопає,

ніби в молочному морі. А за Сеймом, ген далеко, його Батурин.

Що там тепер?

І гетьманське серце сповнилося жалем і турботою про долю цього города. Чи видержить

він московську облогу і як подавати батуринцям знаки, що про них не забули?

Заспокоївся, попавши в гадках на Дехтярівку. Там стоїть церква на горбку, висока і з

високою дзвіницею. Можна

буде давати світляні сигнали.

Заспокоївшися, глянув перед себе. І тут імла, крізь котру насилу пробиваються сонячні

проміння.

Невеселою дниною вітає гетьмана цей край. Зимним вітром дмухає на нього, пригадує,

що незабаром прийде зима, може, й остра, сувора.