Не вбивай. Батурин.

Войнаровський, хоч і виріс в атмосфері пансько-шляхоцькій, щиро полюбив Україну,

бажаючи їй кращої будучності і турбуючись її теперішньою незавидною долею. Він так

перейнявся ідеями й думками свого знаменитого дядька, що за їх здійснення готовий був до

всякої жертви.

Що б там не сталося, поїде до Меншикова, вважатиме на кожде слово, скільки хитрості в

ньому, прикличе на поміч, зробить усе. щоб рятувати справу. Їдьмо!

Світлійший князь Меншиков якраз підносив до своїх рожевих уст тую з черги чарку, після

котрої починало йому куритися з чуба, коли почув доклад про приїзд гетьманської карети.

"Пс-ст!" — і забава ущухла. Тих, що перейшли поза

межі тверезої приличності, виведено зі світлиці, жінки подались до бічної кімнати, від

котрої зачинено двері, світлійший вибіг на рундук. Був певний, що гетьман після його останнього

листа поспішив до нього.

Побачив замість гетьмана його небожа Войнаровського, здивувався, але свого

невдоволення не виявив, навпаки — привітав гостя дуже ввічливо, бо нічого так не боявся

світлійший, як закиду, що не вміє поводитися "з людьми".

— З якими ж добрими новинами приносить вашу милість Господь? — спитав.

— Нічого доброго вашій світлості не приводжу, — відповів Войнаровський, — крім

приязного поздоровлення від мого дядька, котрий впевняє вашу світлість в своїм великім до вас

поважанню і в своїй непохитній вірності його величеству цареві.

— Спасибі, спасибі! Що ж він, Іван Степанович? Видужав? Скоро побачимо його?