Не вбивай. Батурин.

Бельони. Не відаючи завтрашнього, нинішним сп'янюємо себе.

Войнаровського обдало сопухом поту, горілки, тютюну і юхту. Воздух був густий, він мало

не впав, а накурено так, що годі було людей в диму пізнати. Торчали вифіксовані вуса, тряслися

розкуйовдані перуки, блищали білки п'яних очей.

Московські офіцери хотіли показати себе перед гетьманським небожем "політичне",

знайомилися з ним, щура-ли ногами, побренькували острогами, один наперед другого впевняли

його в своїй радості по причині приїзду такого шановного гостя. Їх руки були непевні, слова

невідповідні, світлиця нагадувала розгойданий на хвилях корабель. Войнаровський силував

себе, щоб сяк-так достроїтися до окруження, не плюнути на нього й не спастися бігством.

Меншиков посадив дорогого гостя біля себе, накладав страву на його тарілку, наливав

горілки й вина, а сусіди з боків і з насупроти забавляли його новими вояцькими дотепами й

анекдотами, від котрих в'янули уха. Кождий кінчився кріпко сороміцькою лайкою від мами аж до

Бога.

Сам Меншиков говорив мало. Він ще не перейшов був тієї лінії, поза котрою починається

"наплєвать", — тримався, пам'ятаючи, що з гостини гетьманового небожа прийдеться дати

цареві звіт. Його гарне обличчя з легкою іронією і погордою гляділо на п'яних офіцерів.

Невеличкий, дрібний, хоч дуже правильно збудований, виглядав дивно поміж здоровенними,

простакуватими постатями своїх підчищених.

— Жінки! — говорив підстаркуватий одноокий полковник, — жінки! — і мляскав язиком. —

Одинока веселість і осолода нашого гіркого, вояцького життя.