Не вбивай. Батурин.

— Жінки — дрянь! — рішав його товариш. — Грязнії тряпки, от що!

— Молодий — дурний, — обстоював перший.

— Явдошка дрянь? По морді тебе, йолопа вісімнайцятого, богохульника гаспидського.

Явдошка! А вийди до нас. Не бійся. Гетьманів небіж не вкусить тебе! Він делікатний пан,

розуміється на гарних жінках. Виходи, сволоч якась!

Меншиков підсміхався. Знав, що Войнаровському відомі такі сцени. Одноокий полковник

не втерпів. Виволік Явдошку, здорову, гарну молодицю, рум'яну від вина і поцілуїв п'яних

старшин, свідому своєї вроди й привабливості. Вбрана була в кружева й роброни, блестіла

перлами й перстенями.

— Євдокія Івановна, — рекомендував полковник Войнаровському засоромлену

молодицю. — Що я кажу, не Івановна, а — як твоє отчество, Явдошка?

— Гаврилівна, — відповіла і кокетерно ліве лице рукою прислонила.

— Євдокія Гаврилівна, честь маю відрекомендувати, прошу милувати її, женщина

первостепенних чеснот. Одно те, як гуляє. Фу, чорт, як вона тобі гуляє! Пропадай, пропадай,

лицарськеє серце! Ноги які, а бюст. Гляньте на її бюст!

Явдошка боронилася.

— Не хочу, не покажу, гетьте-бо. От вигадають яке. Бога ви гнівите.

— Явдошка, — накивував пальцем товстелезний генерал, — старайся, Явдошка. Наш

брат вище себе не скочить, а ваша сестра буває і на пристіл стрибне. Старайся, Явдошка,

сволоч якась, не вдавай монашки, гетеро!