Не вбивай. Батурин.

Меншиков вважав відповідним сказати своє. Махнув рукою.

— Не компромітуйте приличної женщини. Лишіть!

Офіцери підняли сміх.

— Генерал каже, що наш брат вище себе не скочить. А що ж тоді я?

Натяк на незвичайне вивищення царського любимця, зроблений ним самим, та ще тепер,

здивував усіх. Меншиков нерадо признавався до того, чим він колись-то був.

— Другого Меншикова не буде, — відповів товстий генерал.

— Одно сонце на небі, один світлійший на землі, — додавав одноокий полковник, а

якийсь добре вже таки підпитий офіцер кляк перед світлійшим і почав правити акафіст: —

Ізбранний воє-во-о-до.

— Пашол проч, сволоч, — перервав йому Меншиков і відтрутив від себе.

Між тим атака на Явдошку продовжалася. Молодиця привикла була до того, не

соромилася москалів. Але побачивши чужого, іншого типу чоловіка, тверезого, з турботою на

інтелігентному обличчі, отямилася і зрозуміла своє соромне становище. Останки невбитого

почуття людської гідності збунтувалися в ній. Блиснула палкими чорними очима, роздула ніздря

й рухом несподівано скорим і сильним відтрутила напасників від себе. Покотилися, як грушки,

встали, пробували знов дістати її в свої руки, але вона, як ланя, стрибала з кута в кут,

розхристана, рум'яна, з високо хвилюючими грудьми, гарна, але страшна. Доскочивши дверей,

оперлася плечима, підняла голову вгору, а руками стала зривати з себе вбрання, перли, оздоби.

Кидала їх здивованим офіцерам в очі.