Не вбивай. Батурин.

— Про видужання й бесіди бути не може. Мій дядько вже на божій дорозі. Не знаю, чи,

вернувши з Городка, застану його між живими. Коли б не це, не висилав би мене Іван

Степанович до вашої світлості, лиш потрудився б сам. Дуже він собі до серця бере, що не може

ставитися на приказ його величества і що Господь не дозволяє йому прикласти своєї руки до

побіди над нашим спільним, так дуже небезпечним ворогом.

Войнаровський говорив скоро, не надумуючися над тим, що говорить. Він почував у собі

вроджену нехіть до брехні й облуди, але виправдувався перед самим собою тим, що ціль

освячує способи і що кожда дорога добра, котра до доброго веде.

— Жаль доброго Івана Степановича, — відповів Меншиков, — така умна. така

образована людина. Дуже нам його тут треба, дуже. "Ой, дуже", — погадав собі Войнаровський.

Невже ж він дійсно так небезпечно хорий? Чи нема ліку на його недугу? Може, гетьманові

хірурги не досить свідомі своєї штуки?

— Іван Степанович, як вашій світлості відомо, здавна терпить на подагричні й хірагричні

болі, а тепер ці терпіння спричинюють ще й епілептичні припадки, котрі винищують його останні

сили. Дядько від десятьох днів уже й спати не може, змарнів, обезсилився, ні радості ніякої, ні

цікавості до життя не проявляє, нетерпеливо на митрополита жде, щоб поєднатися з Богом.

— Не тратьмо надії. Може, милосердний Бог дозволить йому оглядати нашу побіду.

Будемо сподіватися, а тепер, будь ласка, не погордіть нашим хлібом-сіллю.

Меншиков провадив гостя туди, де забавлялися його вищі офіцери.

— Живий живе гадає, — виправдувався, ідучи. — Особливо ми, нащадки Ареса й