Не вбивай. Батурин.

— Слухаю милості вашої!

— Завтра вранці заходьте знов до мене. Орлик і Ломиковський вийшли. Чути було, як

Орлик варті прикази давав, як варта здоровила панів генерального писаря й обозного і як вони

попри двір у город пішли.

До дверей гетьманської відпочивальні хтось несміливо постукав.

— Увійдіть!

Заскрипіли двері, і почувся покірний, тихий, але дуже виразний голос:

Відблеск невгасаючої лампи озарив злегка згорблену стать ніби шляхтича, а ніби нашого

козака, бо по одежі, та ще в сумерках, годі було пізнати.

Гетьман піднявся, вдивився в ті сумерки, а потім, простягаючи руки перед себе, сказав:

— Скорше б я смерті своєї сподівався, як вашої особи. Козак, їй-Богу, козак! Навіть вус

невеличкий виріс, не менший, як у мене. А покажіть голову.

Гість ще більше нагнувся над ліжко господаря, а цей по голові його погладив.

— І тонзура заросла. Їй-Богу, ніхто б не пізнав, що це духовна особа.

Говорив без сліду недавнього гніву і збентеження.

— Вітаю вас, отче ректоре, і дивуюся сміливості вашій.

— Для доброго діла варт і життя не пожалувати.

— То правда. Не гнівайтеся, що не свічу світла. Не хочу кликати Кендзеровського. Нехай

собі люди гадають, що Мазепа спить. Тут, знаєте, і підслухують, і підзирають, і гадки вгадували

б, коли б можна.