Не вбивай. Батурин.

клекотить, як у казані вариться. Мешканці втікли, а ті, що залишилися, по городах ютяться.

Село, як муравлисько, в котре свавільний хлопець патик уткнув. Знівечив муравлину працю.

Люди з діда-прадіда працювали, будували хати, управляли поля, плекали худобу. Прийшла

війна і змарнувала те все. Насміялася над їх працею, над усім, що вони вважали важним і

корисним. Війна — це глум над людським життям. Безліч змарнованих сподівань, безпощадне

нівечення безцінних цінностей життя, варварство. Наскучило дивитися на згарища, на руїну, на

трупи. Торчать димарі, тліють недопалені сволоки й балки, з-поміж них кості людські визирають,

недосмалені кістки. Діти з порозбиваними головами, як неопірені горобці, пустими хлопцями

виверчені з гнізда і кинуті на стежку. Пощо воно? Нащо? Кому того треба? Людям чи людоїдам,

апокаліптичним бестіям, що родяться в царських кублах? Петрові хочеться війни, хочеться нової

держави, нової слави, — для себе і для своїх нащадків від помийниці якоїсь, від жінки з

товстелезним лоном. Правий син противиться неправому батьківському ділу. А ти, гетьмане

України, будь знаряддям тупим і послушним у руках царя-антихриста. Ні, ні! Досить того, досить,

— аж забагато. Скінчити раз з руїною тією. Добути всіх сил, щоб побороти зло. З Москвою не

договоришся до нічого. Вона Азія. Не по дорозі нам з ними. Або ми, або вони, миру між нами

бути не може. Інша кров, інші вдачі, інші світогляди, не погодиш води з огнем ніколи. Добути

останніх сил, покористуватися доброю нагодою і порвати цей дідьчий ланцюх, що прикріпив наш

віз до московської теліги. Нині ще час, завтра може бути запізно. Нині вони Азія, завтра від

Європи переймуть те, що їм потрібно, щоб поневолити Європу...

Осінній краєвид холодом повіяв на душу. Сумнів з імлою летів. «А якщо переможе цар?»