Не вбивай. Батурин.

— Карло на Україну прийде, привітаємо його. Я перша вийду назустріч. Не з гарним

словом, а з ділом. Забрав цар наших козаків, тепер на жінок пора. Невже ж жінки безсилі? Не

всяка з нас любить веретеном крутити, деякій руці любіший меч.

НА КВАТИРИ

Листки облітали з дерев, птахи відлітали до теплих країв, бабське літо буяло над

стернею. У воздусі дрижала безліч струн. Незримі руки грали на них, — пісню осінньої задуми,

вічную пам'ять буйному процвітанню. Наближалася осінь. «Знов пічнуться дощі, болота,

ломання костей, біль зубів. Гармати грузнутимуть по осі, мука для коней і мука для людей.

Підводи тягнуться довгим шнуром: «А гей! а гей!» Виснажена коняка паде, відтяли посторонки,

ззаду напирають вози. Переїхали — один, другий, десятий. З конини нема сліду. Поторощені

кості хрупотять, як сухе гілляччя на нев'їждженій дорозі. Дощ за обшивку паде, все мокре,

ослизле, скучне... З землі повстав єси і в землю перетворишся, — болото. Панта рей».

Гетьман пільною доріжкою їде. Перед ним гайок. За ним село і селянська хата, в котрій

від кількох днів має свою кватиру.

Звичайна, навіть не багацька хата. В дворах стає. Пограбовані, скрізь кров.

«Скрізь кров, трупи, кривда, — гидко. Чоловік — звір». Пригадав собі свій останній постій.

Двір нічого собі. Ніби пани від'їхали кудись. Тільки двері розбиті, а в світлицях потрощена

мебель, побиті дзеркала і скло. В одній — ні, ні! Війна погана річ! Її не виправдує ніщо. Хто

починає війну, ступає Каїновими слідами. В одній кімнаті лежав дідич, дідичка і діти.

Помордовані, на купі, як падлина, вивезена за село, під Аіс. Під вікном вив пес. Він один плакав