Не вбивай. Батурин.

Сотник хрестився:

— Свят, свят, свят, Госгтодь Саваофт. Глянув на Мотрю і ніби засоромився.

— Стара звичка, ще з діточих часів. Покійна мати хрестилася, як падала зоря. Казала, що

душа якась летить. У битвах тисячі душ вилітають з тіла, і не хреститься ніхто, хіба шаблею, а

серед миру хрестишся на вид падучої зорі.

— Зміняються люди, — інші в бою, а інші в час миру, — завважив Чуйкевич.

Сотник встав і поклонився хазяйці, дякуючи їй за вечерю.

— А за гарну розмову ще більша вам дяка.

— Це я вам повинна дякувати за вісті.

— Простіть, що кращих не привіз, лиш самі турботні.

— Не ваша вина, пане сотнику.

— Чим хата багата, тим рада, а наша Україна багата в турботи.

— Розбагатіє і в. добро, — відізвався Чуйкевнч, щоб перебити сумовитий настрій. — Ще

наша Козацька Мати не пропала.

— І я так кажу, — відповів сотник, — як у бій іду, а поміж добрими людьми інші гадки

приходять, жаль їхнього щастя.

— Нічого не жаль для такого діла, як воля, — сказала, встаючи з крісла, Мотря. Очі її

горіти, на лицях цвіли рум'янці.

Чуйкевич з острахом глянув на дружину. Боявся, щоб не було з нею нового припадку. Але

Мотря говорила спокійно.