Не вбивай. Батурин.

незаховстаний кінь, гони! Вовки мчать за тобою. Втікай, бо розідруть! Таволга по спині б'є,

боляче ноги ранить, кров капає на трави — втікай! Який безграничний цей степ, який червоний

місяць, як опир, як млиновеє коло, в млині, де мелють людей на історичну муку. Чортівський

млин... Скучно тобі? Замало жіночої краси, дівочої ласки, хочеш сили і слави? Прібуй, може,

доскочиш їх... Дорошенко, Самійлович, — булава... Яка важка і яка непевна! Переміни булаву на

скиптр, чаплине перо на княжий вінець... Переміню...

Життя летіло, як незаховстаний кінь. Щораз нові задуми, видива, мрії. Ловив, прибирав у

руки, мрію перетворював у дійсність. Не те, не те. Не те, що душу може заспокоїти вовік.

Вперед, вперед, неспокійна душе! Перед, тобою найвищий шпиль, найнебезпечніший момент.

Побідиш або згинеш. — третього нема. Побідиш — ім'я твоє громом покотиться по світі, міліони

уст благословити його будуть, згинеш — так що? Хіба не гине все: квітки, звірі, хіба зорі не

злітають з неба, острови не западають в море? Вперед, вперед, неспокійна душе!

Довго скривав ти свій намір, навіть перед близькими собі. Довго ростив ти його у собі, як

дитину в матірному лоні. Пора пустити його в світ, хай бореться за своє існування, згине або

житиме — здоровий і дужий. Настав рішаючий мент. Вперед, вперед, бо вороття немає!

Твій кінь над прірвою стоїть. Скачи!.. Ворог тенетами обставив тебе. рви їх, рви! Щоднини

посли від царя летять, від Меншикова і кличуть тебе, щоб ішов до них, з останками твого вірного

війська, з рештою старшин, битися вкупі за царя і його державу на загибіль власного народу, на

посоромлення імені твойого.

Невже ж ти послухаєш їх, підеш, шию свою в чуже ярмо всунеш, занапастиш себе?..