Не вбивай. Батурин.

Так тоді останеться спомин боротьби, свідомість протесту, зерно, котре не пропадає

ніколи. Боронитися, визволятися, прібувати. Найгірше — безмовнеє терпіння, згода на зло,

безтямна біготня на одному місці, як бігали батьки під свист чужого батога. І чому мала б не

вдатися ця спроба? Карло геніальний вожд, військо його вишколене, загартоване в боях,

культурне. Петро щолиш учиться від Карла. От і тепер, недавно тому, дня 29 августа Карло

побив Петра біля місточка Доброго. Сам цар брав участь у бою. Перевага сил була, як звичайно,

по московському боці, а побіда осталася по шведськім. Петро втікав, Карло пішов за ним, ще

одна сутичка — і ще одна шведська побіда. Побіджує геній, лицарське завзяття, воєнний досвід.

Чого ж сумніватися тоді?..

Дими стелилися кругом. Здавалося, півсвіта горіло. Суєтилося село, гуло. Майдан, вулиці,

подвір'я, вкриті людьми, кіньми, возами, вози і люди здовж шляхів, аж по виднокруг. Кишить.

Злюща рука розкрила муравлині купини. От так собі на глум. Глум заправляє людством.

Безглузді примхи глумливої долі — це історія наша. Нічого робить. Кінчаймо, шо почали.

Вітер вічную пам'ять буйному процвітанню співає. А недавно була весна. Співали солов'ї,

маєві ночі сп'янювали тебе.

Пригадав собі пажа, в оксамитовому вбранню, в білих панчішках, в лякерових мештах,

гарного, як на портретах Ван Дейка. Королівський двір, вродливі пані, брабантські кружева, як зі

слонової кості вирізьблені рамена і плечі. «Хлопчику гарний. Еросе подільський, вийди на річку,

як зорі затліють, — люблю тебе!» ...«Венус Мільоська. на сармацькім Олімпі приказ твій —

щастя моє...» Які пахучі ті рамена, білі, кружево — невід, зловишся, ой, так! Тікай! Ось