Не вбивай. Батурин.

їм буде Станіслав. Що гадячанам мішатися до панських порахунків. Так розум каже, а цар

приказує друге. Дві тисячі гадячан у Польщу виступають, а за ними тисяча молодиків, що тільки

свою військову службу починали. Деяким ще й вуса не засівалися, — молодики! Тих найгірше

жаль. Ще вони й не викохалися, ще матері не натішилися ними, а вже — іди! Знаєте, старий я

козак, всячину бачив, а того забути не можу... Ніби молодий ліс рубають... Ранок був. Літній,

ясний ранок. Небо чисте, сонце тепле, жарке, а вулицями ніби хмари чорні перевалюються,

відділ за відділом іде, невесело, нерадо. Що нерадо! Одного погідного обличчя я не бачив,

одного ясного ока, всі, як той проклін. Навіть коні голови поспускали. Не порскають, лиш

оглядаються позад себе і жалібно іржать. Звірина теж щось розуміє.

— Не всяка, — перебив Чуйкевич, — але коні, то так.

— Кінь — товариш козацький, він усе розуміє. Я ще донині те іржання жалібне чую...

Пішли... За гадячанами тисяча молодиків, ніби буря цвіт із наших садів обірвала і на чужі дороги

несла. Проводжав їх весь Київ. Плачу ж було, плачу! Як на похоронах. Хоронили ми нашу надію.

Пішли... Гетьман довго дивився за ними. Я недалеко від нього стояв, бачив його і вдруге таким

бачити не хочу. Жаль його ломив. Робив чого робити не хотів, а мусів.

— Дуже наш гетьман подався? — спитав Чуйкевич.

— Не знаю, що вам відповісти. На око — такий, як був тому рік-два, може, й більше, але

хто його частіше видає, каже, що змарнів і по ночах не спить, нервується. Важкі переживає часи.

Яка відповідальність! Подумайте! Кождий з нас відповідає за себе, а він за всіх. Нелегко такий

тягар на своїй совісті нести. Я козак, в політиці не розбираюся, та не хотів би я тепер у його