Не вбивай. Батурин.

гетьмана від московського царя, а все ж таки зжахнулися, почувши такі високі цифри. Україна

стратила 12 тисяч війська, — навіть у великій битві мало коли так багато народу гине, це ж

погром. І перед ними виринуло важке питання: з чим гетьман перейде до шведа і чи перейде він

тепер? Чи краще оставатися тепер там, де його військо, себто при Петрі.

З острахом глянув Чуйкевич на свою дружину. Боявся, щоб невеселі вістки не пошкодили

її здоровлю. Але, на своє превелике диво, завважив, що Мотря виглядає краще, ніж перед

розмовою, місце втоми й обезсилення заняв новий душевний підйом, якесь нове завзяття.

— А Карло? Де тепер Карло? — питалася старого сотника.

— Кажуть, з Могилева рушає.

— Куди?

— Бог його зна.

— На Москву чи до нас?

— Невідомо нікому.

— Так воно й повинно бути. Ворогові не треба знати, куди він піде.

— Щоб тільки не відбився далеко від Левенгавпта, — завважив Чуйкевич. — У

Левенгавпта великий корпус, і сам він добрий генерал. Боюсь, щоб москалі не вбилися клином

поміж них. Тоді цареві не важко було б побити зразу Левенгавпта, а потім і Карла.

Замітка Чуйкевича стурбувала старого сотника. Він задумався, думала і Мотря. Душний

серпневий вечір пригнічував думки. Важко було, гнітючо, як перед бурею.

Чуйкевич встав і відчинив двері. Зашелестіло виноградове листя на ґанку. Падали зорі.