Не вбивай. Батурин.

шкурі сидіти.

— Чому ж то так? — питався Чуйкевич.

— Чому? — і сотник потер рукою чоло. — Питаєте? Ніби не знаєте самі? — Він оглянувся

кругом, чи не слухає хто, а тоді присунувся ближче до Чуйкевича і шепотом почав: — Швед

наближається до нас, кажуть, на Україну іде, хоче нас від Москви відірвати. Погадайте, який

преважний мент. І що тут гетьманові робити, тримати з царем чи приставати до шведа?

— А на вашу гадку, що корисніше? — спитала сотника Мотря.

Сотник глянув на неї уважно і без вагання відповів:

— До шведа!

Хвилину мовчали, а тоді відітхнули всі троє, ніби їм камінь зсунувся з грудей. Зрозуміли

себе.

— До шведа... Але з чим? — говорив дальше сотник. — Не гадайте, що на тих трьох

тисячах кінець. Цар, як вампір, щораз нової крові хоче: давай йому козаків і давай! Гетьман мусів

післати на Литву до Пропойська чотири з половиною тисячі міських козаків і 1600 компанійців, а

до Смоленська теж тисячу компанійців і вдвоє тільки піхоти. Зчисліть те все, знаєте, скільки

вийде? Дванадцять тисяч з лишком. Погадайте, дванадцять тисяч нашого козацтва вкинуто тому

молохові в зуби. З чим же залишився гетьман, з чим йому переходити до шведа? А не перейде,

так і решту візьмуть, оставляючи його й Україну без усякої сили. Ось що в нас у Києві чувати! —

додав, затискаючи кулак.

Чуйкевич і Мотря уважно слухали оповідання старого сотника. Відома їм була залежність