Не вбивай. Батурин.

Очі старого козака заблистіли притаєним огнем. Мотрині зіниці розгорювалися від того

огня. Оживала. Білі лиця наливалися кров'ю.

— Як вийдеш, бувало, на який майдан, як глянеш — скрізь червоні шапки, скрізь гострі

списи в сонці горять, як хрести на київських церквах. Не знаю, чи коли від Богданових часів

стільки війська в нашім Києві бувало. Щоб не збрехати, кінниці й пішого тисяч, може, двадцять,

як не більше. Погадайте! Це ж армія, і ще яка! А гармат, а возів з муніцією, з харчами, з

припасами всілякими — сила-силенна!

— І що? — питався Чуйкевич.

— І що? — повторила Мотря.

— І ніщо, — відповів сотник. — Ніщо...

Його брови підлізли вгору, уста скривилися жалісно а з грудей добулося те саме зітхання,

що нагадувало сопіт ковальського мішка.

— З такою армією, можна собі гадати, вдесятеро сильніші царські полчища розіб'єш,

Україну на ноги поставиш, мир подиктуєш, — ага! Ні армії, ні миру, ні волі, нічого нема.

І він руки сумно опустив по собі.

— Що ж сталося такого? — тривожно питалася Мотря.

— Що? Стривайте, зараз вам скажу.

Він випив чарку за здоровля хазяйки, обтер уста і розказував дальше:

— Ще ми не надивилися на наш святий Київ, ще не спочили з далекої дороги, як вже і

посол від царя прибігає: посилай йому чотири тисячі кінниці на допомогу полковникам