Не вбивай. Батурин.

— Сумно в Києві тепер.

— Невже ж?

— Так сумно, що, вірте мені, який я старий, а врадувався, як молодий хлопчина, що мене

гетьман в Батурин посилає. Гадаю, розважу себе.

— І розважили?

— Як же не розважити, побачивши таку красу, не во гнів пану Чуйкевичеві кажучи. Боже

ти мій! Пощо тієї війни? Чи не краще жити б по законам Христовим та раювати біля гарної і

доброї дружини?

— Пан сотник як проповідник балака, — завважила Мотря. — Війна за волю — діло

святе, і не хотіла б я, щоб мій муж із-за мене відтягався від того святого обов'язку.

— Війна за волю, — повторив, зітхаючи, сотник. — Добуваємо тієї волі і ніяк добути не

годні. От і тепер. Здається, тільки простягни свою руку, і воля твоя, А чи зловиш її? Бог святий

знає. Так нас тії москалі обсіли, що обігнатися годі. Гетьманові прожитку не дають. Все якісь

посли то від царя, то від Меншикова: гетьман хвилюється, та нічого не вдіє. мусить робити що

йому велять. От яка тут воля!

Перейшли до столової і за вечерею балакали дальше. Чара розв'язувала язик. Гість

довіряв господарям, як рідним.

— Від першого серпня в Києві стоїмо. Боже ти мій, як віджив наш старий золотоверхий

Київ! Козацтва, як того макового цвіту. Аж за очі бере. Самої кінниці тисяч кілька, може, шість, як

не більше. Подумайте!