Не вбивай. Батурин.

— І солодка ж яка! Їй-Богу, як марципан.

— Пан сотник компліменти любить, — завважила Мотря.

— Люблю, чого мені Бог не зводив дати.

— Нежонатий?

— Парубком залишуся до смерті.

— Не вподобалась жадна?

— Була одна, і тую Бог до себе покликав. А другої не хочу.

— Вірний.

— Добрий козак вірний Богові, гетьманові, шаблі і дружині. Зломиш одному віру, — як же

вірити тобі?

— Знає гетьман, кого посилати.

— Хай Бог милує його милість пана гетьмана! — відповів сотник.

— Розгостіться, будь ласка! — просила його Мотря. Чурі казала прийняти шаблю і шапку.

— Сідайте та розказуйте що в Києві чувати.

Гість рукою махнув.

— Розказувати багато, а слухати мало. Нічого тепер доброго не чувати.

З його широких грудей добувся голос, подібний до сопоту ковальського мішка, — сотник

зітхав.

Його обличчя, що нагадувало старий, почорнілий ремінь, І ще гірше потемніло, а очі

сховалися під брови.