Не вбивай. Батурин.

попсу-лось, навіть, мабуть, до великого доходить... Бідна, бідна Мотря!

Старий Чуйкевич і Василь Кочубей раді би дітей своїх повінчати. Га, що ж? Коли Мотря

згодна, хай іде. Він її силувати не стане. Щастя бажає Мотрі. Для себе спомин оставить. Гарний

спомин. Але ще ночі нема, ще й сумерків не було. Тепер лиш підвечір'я...

Чого в тій хаті такі малі віконця? Відчинити б їх, щоб видно було кущі розцвілого бузку і

синє небо над ними, і багато, багато зір. Хай би чути було, як солов'ї співають і як любі розмови

гомонять по садочках...

А тут крик. В найкращий акорд паде фальшива нутка...

Що таке?

Вернув Орлик і доніс, що це наших людей знов москалі «пороли». Побилися з салдатами

чи з райтарами, мабуть, і польські драгуни теж були. Намішали війська, як в казан гороху з

капустою, і тепер клекотить. Ніхто не розбирається в тій страві.

Гетьман, почувши, аж на ліжку присів.

— От бачиш, які то вони. Одною рукою гладять, а другою б'ють. Тут світлійший до мене

від царя приходив, а там моїх людей зневажають. Яке їм діло до нас? Мої люди під моїм

регіментом стоять. Карати їх ніхто не має права. Не стерплю того, не стерплю!

Він кулаком бив об нічний столик, аж плящинки з ліками скакали.

— Повіриш мені, Пилипе, це нове, нікчемне діло. Переслухати свідків, розслідити, хто

винуватий, і звідомлення подати на письмі. Досить мені тієї зневаги. Моїх людей я маю судити, я

їх вожд. У всьому руку світлійшого бачу. На царську гарячу комплекцію вину спихає, а сам він