Не вбивай. Батурин.

— Не бачиш? На Київськім шляху. Ось яка курява здіймається, як хмара. А в ній, як

блискавки у хмарі, компанійців шаблі.

— Наголо, аж страшно. Такі пани, і під топір голови покладуть.

— Було, що й королям голови стинали.

— Хто?

— Люди. Королі людям, а люди королям.

— Ти бачив?

— У книжках пишуть.

— Або то правда? Сурми заграли на збірку.

— Бодай би їм! Навіть глянути не дадуть. Котрий Кочубей, котрий? Кажи!

— Отсей, у повозі направо. Ходи, бо замкнуть на хлібі й на воді, не чуєш? Збірка.

Нерадо спішив усякий на свій майдан, де уставляли сотні, щоб не було тумульту, при

в'їзді Кочубея й Іскри у табор. Гетьман не хотів непотрібно своїх колишніх старшин на позорище

виставляти. І так мають з себе досить. Перебули вони муки царські.

Майдани лежали здебільшого по другому боці дороги, звідтам, з-поза курінів і шатер не

видно було того сумного в'їзду. Хіба який чура вискочив, як горобець з-під стріхи, й роззявив з

дива рот.

Напереді генеральний бунчужний Максимович на чорному коні. Всі коні підібрані чорні. І

компанійці у чорних мазепинках. Половина сотні за Максимовичем перед повозом, друга ззаду.

Декілька їздців по боках. Всі з шаблями наголо, ніби не знати яких небезпечних розбишаків