Не вбивай. Батурин.

вернула до пам'яті, він приказав узяти добру карету та відвезти обидві жінки в Диканьку.

Здалеку, так, щоб вони того не замітили і щоб людям в очі не впадало, їхав відділ його

охочекомонників. Самі вибрані, вірні й бувалі козаки, котрі не будуть робити непотрібного

бешкету. Та коли тільки свекруха з невісткою вилізли з карети й увійшли в диканьський двір,

навкруги двора й коло самого будинку розставилися варти, пильно вважаючи, щоб Кочубеїха з

невісткою не втекли. Так вони переночували, у великій тривозі і непевності, чи не станеться їм

яка кривда або нова, може, ще гірша наруга.

На другий день уранці прибув післанець з приказом, щоб невістку відправити до її батька,

миргородського полковника Апостола, куди вже попереду поїхав був її чоловік Василь

Васильович Кочубей. Їй дозволено зібрати своє придане.

«Недаром, — гадала собі Кочубеїха, — Апостол останніми часами так дуже за Мазепою

тягнув. Не можна було лихого слова про нього сказати. Тепер гетьман бере його під свою

протекцію. Рука руку миє».

Лиха була на сина, що до Апостолів пристав. Батька-маму лишив. Він теж мазепинець.

Ще одна ніч минула, аж від гетьмана приїхав Валмус. Привіз приказ про добро Кочубея.

Гетьман боявся, щоб хибкий народ, котрого скрізь було чимало, довідавшися, що Кочубей попав

у гетьмана в неласку, не покористувався нагодою і не пограбував його дворів. Трощинський

зібрав худобу, усі скрині з найціннішим добром, склав їх на палуби, себто на великі волові вози

під вагу, і під сильною вартою виправив у Батурин.

Туди відпустили також генеральну судеїху в її власному повозі. З нею їхала одна тільки