Не вбивай. Батурин.

— Знаєш, Мотренько, — казав, — тобі треба їхати поки погода, тепер весна, можуть

пуститися дощі, повипивають ріки, і тоді не пущу я тебе — їдь тепер!

Мотря згодилася, Чуйкевич сам доглянув повозу, навантажив палубу всілякими дарами

для монастиря і відпровадив дружину мало що не на саме місце. Мала там перебути не менше

двох тижнів, щоб в обителі святій відпочити від суєти мирської і від житейських турбот.

Чуйкевич, вернувши в Батурин, довідався дальших подробиць про долю свого тестя і його

спільника Іскри.

Сумніву не було, що гетьман хотів їх рятувати. Післанець від Апостола прибув до Кочубея

скорше, ніж Трощинський і Кожухівський. Кочубей, прочитавши лист Апостола, за-раз-таки

вислав свого вірного слугу Завадовського до Іскри в Полтаву, щоб він приїздив у Диканьку. Тої ж

ночі, перед досвітом, приїхав Іскра. Зараз-таки пустилися втікати. Як розвиднювалося, переїхали

по містку, збудованім проти Диканьки через Ворсклу, і прибули у село Гавронці. Тут вони,

мабуть, відбули нараду, що їм дальше робити. Втікати на Запорожжя, Крим чи куди там —

значило б подавати в сумнів правдивість свого доносу. Цар сказав би те, що всякому прийшло б

на гадку, а саме — видно, совість у них нечиста, коли бояться стати перед царські очі. Треба,

значиться, не затирати за собою слідів, а вести діло дальше шукаючи дороги до самого царя.

Гнала їх туди охота поставити на свому.

Ахтирський царський полковник, Осипов, був добрим знайомим Іскри, і заговірники

пустилися до нього. Застали його в Красному Куті, городі Ахтирського полку.

Почувши таке, Чуйкевич дуже зажурився. Тесть зробив велику дурницю. Замість