Не вбивай. Батурин.

Бачила, як козаки й волохи снувалися по її подвір'ю, як відчиняли будинки й виносили з них що

кому завгодно. Вона не стерпіла такої наруги, вилізла з коляси і пустилася вузькою, не гаразд

ще влаштованою доріжкою від брами до двірського ґанку.

Подвір'я було повне козацьких коней. Розкульбачені або й ні, повпинані до плотів або

пущені самопас, іржали, оглядаючися, чи не несуть їм сіна й оброку. Чимало їх паслося на

великому муравнику, котрий Кочубеїха з таким накладом праці виплекала перед ґанком і на

котрий навіть курки не вільно було впустити. Всюди насмічено, напсовано, наруйновано, а може,

й награбовано.

З гірким почуттям кривди підступила до двора його властителька.

Трощинеький якраз переслався, стояв біля вікна і протирав очі.

Побачивши Кочубеїху, спалахнув гнівом. Як це її саму без конвою пустили! Але пригадав

собі, що все ж таки це жінка високого старшини і що годиться їй вийти назустріч, бо він, занявши

двір, являється до якоїсь міри його поневільним господарем.

Любов Федорівна глянула на Трощинського і — стала. Гордим оком окинула його від ніг

до голови. Гадяцький полковник мав на собі білий каптан і жовті штиблети. Без шапки був і без

пояса. Шаблю також лишив десь у покоях. Хитався, видно, хміль не вивітрів йому з голови.

Ступаючи назустріч хазяйці, белендів щось під носом. Але Любов Федорівна не пробувала

навіть зрозуміти що. Вертатися не було як і не було куди. З приказу Мазепи була підчинена тому

п'яному старшині, вона, жінка генерального судді і стольника його величества царя!

— За те то Мазепа, — сказала гордо, знімаючи голову, — прислав вас з таким військом