Не вбивай. Батурин.

по мого пана, що зичливе й вірне війську Запорожському писарством і судейством служив?

Трощинеький ушам своїм не вірив. Та жінка, що від довгих літ каламутила на Україні воду,

що навіть гетьмана не щадила своїм язиком, а тепер свого власного мужа в таку біду впхнула,

сміє ще так гордо поводитися з ним, з гетьмановим післанцем, котрому вона повинна підчинити

ся і покірно піддатися його приказамі

Хотів щось відповісти, але знав, що навіть по-тверезому нелегко було з Кочубеїхою

виграти словесний двобій, а що ж тоді по-п'яному.

Не надумуючись багато, крикнув на волохів:

— Стріляти!

Волохи курки пістолетів звели. Кочубеїха і оком не моргнула. Стояла, як витесана з

мармору. Ще мент, і повалиться горілиць на мураву, зломана, але невгнута.

На щастя, саме впору надбіг Кожухівський. Він був при пам'яті. Зрозумів цілу вагу

моменту. Вбити Кочубеїху — значило би роздратувати й проти гетьмана наструнити не лиш

цілий Кочубеїв рід і всіх його прихильників і одномишленників, але й тих, що займали вижидаюче

становище, особливо ж старшинських жінок. Всі вони в один голос крикнули б, що гетьман

душегуб, що не тільки доньки, але й жінки старшин не можуть себе почувати безпечними під

його жорстоким регіментом. Карати смертю жінку — річ взагалі немила, а ще таку, як Кочубеїха, і

до того без суду без доказів вини.

З тими думками він, забуваючи про власну небезпеку блискавкою метнувся між Любов

Федорівну а волохів.