Не вбивай. Батурин.

Три дні гонили за ними, як за зайцями хорти.

Одні казали, що втікачі на Коломак пішли, другі, що до Самари, а треті, що вони в

Красному Куті сидять.

Гетьманський приказ був зловити їх і доставити в Фастів. Він гадав, що коли Кочубей не

сховається впору, так якийсь час затримає його в Фастові, підібравши відповідний викрут.

Та гетьманові плани помішав не хто другий, а сам таки Василь Леонтійович, і не кому, а

самому собі на згубу.

Хоче кого покарати Господь, так розум йому відбере.

На таке і з Кочубеєм вийшло.

НЕХАЙ ПОСТРАЖДУ

Не спіймавши Василя Леонтійовича, Трощинський і Кожухівський заїхали в Ковалівку, де

проживала Любов Федорівна.

Було це саме на священномученика Василія. Рано-вранці наповнилося просторе подвір'я

Кочубеєвого двора гадяцькими полчанами Трощинського, охочекомонниками Кожухівського і

сотнею волохів.

Люди були лихі, що три дні товклися з місця на місце, їх обгортав гнів, яким лютують

мисливці, коли їм не вдасться зловити звіря. Перетрусили весь двір, але Кочубея і тут не

знайшли, а зате знайшли чимало добрих харчів і смачного питва.

Втомлені, невиспані і голодні, кинулися заспокоювати голод і спрагу. Поводилися, як

побідники в завойованому краю.