Не вбивай. Батурин.

держави. Кочубей — камінь преткновенія. Його усунути треба з дороги, щоб не спинився на

ньому цей великий камінь, котрий гетьман відвалив від гробу, в який на вічний упокой покладено

волю України.

«На вічний упокой... Хіба ж є що вічного на світі? Для нас віки, для історії момент. Не

знаємо, що буде. Та кождий з нас повинен сповнити це діло, на яке вказує йому його розум, як

на завдання життя. Може, це й помилка. Хто може предвидіти будучність? Не помиляються лиш

ті що нічого не роблять. Зате їх доля це доля степової трави. Виросте, сонце її спалить і нова на

її місці росте Треба сповнити те, що нам завданням нашого життя видається».

Перед гетьманом на столі лежала його булава. Глянув і не впізнав її. Немов не та, що

досі носив. Новими блесками мерехтіло дороге каміння. Тільки рубіни все ті самі, подібні до

капель скам'янілої крові.

«А Мотря? — відізвався голос в потайниках душі. — Василь Леонтійович — батько

Мотрі».

«Га, що ж! Мусить і Мотря терпіти».

Гетьман булаву підняв. Ніколи вона не була така важка, як тепер. Це не булава, а хрест,

святий хрест котрий прийдеться нести — або на український Сіон, або на Голгофту.

ПЕРЕХИТРИВ

І цим разом Мазепа перехитрив Петра.

Цар написав до гетьмана два листи, в котрих заспокоював його. «Віри клеветникам не

йму і покараю їх на горло за те, що зважилися на вчинок, котрим вони могли заподіяти велику