Не вбивай. Батурин.

Народ у церкві зворушився.

Священик не переривав богослуження, але ніхто не слухав його. Народ дивився на

Любов Федорівну як на ктиторку і благодительку святині і хоч не любив Кочубея, як узагалі не

любив панів, а все ж таки поважав його і його родину за те, що були вони щедрі для церков і

монастирів і не глухі на голос людського горя.

Усіх сильно вразив напад узброєних старшин православної віри на церкву православну.

До чого ми дійдемо, коли вже й свої своєї церкви не шанують? Чого ж хотіти від чужинців,

католиків і лютеран, коли православні старшини під час богослуження вдираються у

православну церкву і починають ґвалт? Народ шумів. Волохи подзвонювали шаблями. Момент

був небезпечний.

— Мамо! Не доводім до кровопроливства, до ще більшого зневажання святині!

Насилу вговорили Любов Федорівну, що вона вийшла із церкви.

Перед церковними воротами чекала її коляса. Сіла з невісткою, волохи окружили колясу і

поїхали до нового двора.

Було це напровесні. Розвивалися дерева, прозябала трава, по лугах бродили бузьки-

чорногузи.

Народ, побачивши Кочубеєву карету, окружену волохами з шаблями наголо, дивувався і

не ставав, як звичайно, щоб поклонитися генеральному судді, тільки всякий уступався

якнайдальше з дороги, щоб не попастися під кінські копита та під волоські шаблі.

Кочубеїха нічого, крім кінських боків та крім штанів і чобіт волоських сотейників, не