Не вбивай. Батурин.

— Любонько, лиши. Бачиш, Мотря не зі злого серця. Почула від людей про наші

починання і приїхала, щоб відрадити нам. Може, і її правда.

Любов Федорівна від доньки повернулася до мужа. З затисненими кулаками наступала на

нього.

— Віхоть з лівого чобота, — кричала, — ганчірка, помело! Дітей тобі в запічку колисати,

на хліб палити в печі, не булаву носить!

Кочубей відступався під стіну. Змалів, згорбився, виглядав, як руїна.

Мотря вхопила маму за руку.

— Не зневажайте батька при доньці. Пошануйте його волос сивий.

— Скора ти сивий волос шанувати, знаю, — відрубала Любов Федорівна. — Біжи до

нього, біжи з язиком до гетьмана, на батька-маму донеси, що личину з грішника старого здіймити

хочуть, щоб не зводив людей. Їдь до Києва, їдь!

Але Мотрі материні злобні вигуки не чіпалися. Відлітали від неї, як від стіни горох. Про

себе не дбала, одно було в неї на тямці — рятувати батька від згуби. За тую ціну готова була до

всякої жертви. Хай мати зневажає її кривдить, прожене, щоб тільки Никанор з доносом не

від'їхав.

Чекала, аж Любов Федорівна від злості прохолоне. Не скоро воно пройшло. Немало

крепких слів почула ще старосвітська світлиця, поки роззвірена Любов Федорівна не сіла маком

у кутку.

І знову мовчанка прикра.