Не вбивай. Батурин.

Любов Федорівна поставила свічник на стіл і сіла. В світлиці запанувала прикра мовчанка.

Чути було, як Любов Федорівна віддихала скоро й нерівно. В грудях її клекотіло, ніби варилася

злість.

Нараз Мотря повалилася перед нею на долівку:

— Мамо! Хрестом святим лежу і благаю, покинь цей задум поганий!

Любов Федорівна встала й хотіла йти геть. Мотря вхопила її за коліна.

— Не пущу тебе, мамо, поки не заспокоїш мене, поки не обіцяєш понехати зраду.

— Зраду! — крикнула на всю хату Кочубеїха. — І це слово сміє вимовити донька до

мами, котра їй простила давні гріхи і не відтрутила від себе?!

Відняла руки Мотрі від своїх колін.

— Встань! Не роби з батьківської хати театру. Бачу, що ти, хоч одружилася, та не

відмінилася. Мішаєшся не до свого діла, Чуйкевича пильнуй, от що!

— Муж мужем, а батько батьком, мамо. Не хочу, щоб на батькову голову погана слава

впала. Від берега пропасті відтягнути його бажаю.

Кочубеїха згірдливо глянула на доньку.

— Ангеле хранителю, ти! — зашипіла. — Краще власної слави пильнувала б була, щоб

сорому не наводити на нашу чесну хату. Батькові твому дружина я, не хто другий, я порадниця

його: я! я!

Любов Федорівна розходилася. Кочубей встав, боячись, щоб до великого не дійшло. Взяв

жінку за руку: