Не вбивай. Батурин.

Перевела дух.

— Це отець Никанор? — спитала нараз. Кочубей зробив великі очі.

— Ти звідки знаєш? Мотря скинула літник.

— Перейдім до другої світлиці. Перейшли. Тут посідали в кутку.

— Тату, — почала Мотря. — Люди більше знають, ніж нам здається. Знають не тільки,

хто таке отсгй чернець Никанор, але й за чим він до вас приїжджає.

— Невже ж? — і Кочубей зжахнувся. Він не тільки любив свою доньку, але й довіряв її.

— Знають, тату, і тому-то я так нагло й приїхала до вас. Не відтручуйте мене від себе,

вислухайте доньку свою рідну, котра вашого щастя бажає. Батеньку мій, покиньте ви це діло!

Відправте отця Никанора, обдарувавши його і монастир. Дайте йому з мого приданого скільки

ваша воля, хоч би й усе, тільки не спокушайтеся на діло, котрим можете осоромити себе і нас,

котрим можете пошкодити Україні, — батьку мій рідний!

Вона говорила крізь сльози, припадаючи до його ніг і обіймаючи батька за коліна.

Кочубей оторопів. Насилу він послухав підмов своєї жінки і нерадо рішився на

небезпечний крок. Але рішившися, сказав собі, що вороття немає. Нараз являється Мотря і

бентежить його. Відкликається до його розуму і серця. Хоч горда така, плаче перед ним, як

дитина. Не робить же того ради Мазепи, котрого вже забула, котрому на листи не хотіла

відповідати. Вона ж Чуйкевичева дружина, а Мотря нечесною не буде. Мабуть, має якусь другу

причину... Чи не тривожить її погане прочуття?

Кочубей боявся прочуття. Він почував себе зломаним і прибитим і, як звичайно, так і