Не вбивай. Батурин.

Ішли стежкою, що вела від ґанку до бічних воріт. В'їздила ними служба, чолобитники і

гості, котрі не хотіли, щоб про їх приїзд всякому було відомо.

Вже і собак з ланцюгів челядь поспускала. Прибігали до своїх хазяїв і ластилися біля ніг.

Кочубей гладив їх, Кочубеїха відганяла, щоб не подерли шовкової спідниці. «Підеш геть,

кунделю мерзотний!» — гукала на них. Собаки, побравши хвости під себе, розбігалися по

великому дворі.

Кочубеї з-під воріт завернули назад до ґанку. Пожовкле листя шелестіло під їх

сап'яйцевими чобітьми.

Кочубеїха почала знову.

— І доказів кращих, як тепер, годі собі бажати. Не викрутиться старий лис. Аж тепер

зловимо його в залізо. Проволікати діла не можна, бо як він злигається зі Станіславом і перейде

до нього, то вже буде запізно.

— І тоді булава не втече. Цар побачить, що я правду йому доносив, і нагородить мене.

— Нагородить, але яка тая булава буде? Ану ж Мазепа, получившися з Карпом і

Станіславом, погромить царя і загорне цілу Україну, що тоді буде варта твоя булава і що

станеться взагалі з твоїми маєтками і з нами усіма?

Кочубей побачив, що він дійсно попався у таке становище, з якого іншого виходу нема, як

тільки до царя.

Нараз заторохтів віз. «Може, вони?» — і Кочубеї повернулися до воріт.

Віз перед воротами спинився. Вилізли черці. Кочубей впровадив їх у двір і відвів їм окремі