Не вбивай. Батурин.

— Отже, й бачиш. Тепер треба нам подумати, як би то до дальшого не допустити, бо

гетьманові доноси дуже не на руку. Як кажу, цар донощикам поки що не вірив, але яка запорука,

що він так само й до доносу Кочубеїв поставиться. Це ж не хто-будь, а Кочубей, стольник його

величества.

— Так що ж тоді, на вашу гадку, нам робити?

— Їхати в Батурин. тобі або твоїй дружині, і вговорити тестя й тещу, щоб вони лишили це

небезпечне діло, котре їм може дуже багато лиха спричинити, їм або гетьманові, а може, і їм, і

йому. Тепер війна. Не до інтриг пора.

Згура говорив дуже поважно. Це не був той самий пан, що всілякими неправдоподібними

оповіданнями розвеселяв панну Мар'яну, а була це людина поважна, довірений гетьманський,

котрий затривожився новими коверзами Кочубеїв.

— Спасибі вашій милості, — дякував йому Чуйкевич, — подумаємо з Мотрею Василівною

над тим, що ти нам зволив сказати, і зробимо все, що лиш у наших силах буде, хоч ще раз кажу

тобі, воно таке жахливе й не подібне до правди, що вірити не хочу.

— Вір або ні — це вже не моє діло. Але незабаром впевнишся, що Згура не брехав.

Сказавши це, він приляг до подушки і захропів, так грізно, ніби тим храпанням хотів

ворогів своїх відстрашити ввд себе. То свистав, то. булькотів, як джерело підземне, то іржав, як

його знаменитий Чорнозор.

Чуйкевич ніяк не міг заснути. Його тесть і теща донощики! Чи можна було чогось гіршого

сподіватися?