Не вбивай. Батурин.

хмарилося й затяглеся на сльоту.

Наказний гетьман Василь Леонтійович Кочубей ходив по садку, що ріс біля його

городського двора в Батурині, і мовив свою передсонну молитву. Любов Федорівна сиділа на

ґанку, дожидаючи, коли він її скінчить. Як почула «амінь», зійшла по східцях на стежку і

підступила до нього.

— Мабуть, чи не засльотиться, — сказала. Кочубей глянув на небо:

— І мені так воно, Любонько, здається.

— Коли б сльота та не спинила наших гостей.

— Ти про ченців?

— А про кого ж би.

— Неважно. Тиждень скорше, тиждень пізніше — все одно. А як і зовсім не приїдуть, то

також, обійдеться.

— Що ти кажеш, Василю? — зжахнулася Любов Федорівна, — Не будемо спинятися в

половині дороги. Не осоромимо себе. Почали, так і кінчати треба.

— В тім-то й лихо, що ми його почали. Недобре мені серце віщує.

— Говориш, як перед вінчанням відданниця. Коли ж краще, як не тепер? Подумай.

Гетьмана нема. Він у Києві. Будує тую фортецю. Бог зна, коли йому цар дозволить припинити

роботу. Може, аж тоді, як скінчить. У твоїх руках булава. Якщо донос дійде до царського уха, так

цар булави від тебе не відніме, щоб її у якісь другі, непевні руки ткнути. Гетьманом станеш, не

наказним, з ласки Мазепи, і на той тільки час, а справжнім, і з волі його величества.