Мотря

Ціле товариство вислухало стоячи недовгого, але дуже кроснорічиво виголошеного тосту,

суто підмащеного латиною і цитатами зі Святого письма. Нараз дехто мало чарки не випустив з

рук, бо ще гетьман не проголосив останнього слова, як з валів ревнули гармати.

Дано 12 сальвів, від яких задрижала земля і посипалися спілі грушки в гетьманському

саді.

Цар піднявся у весь свій превеликий ріст, в ліву руку взяв золотий пугар, а правою

стиснув тонку долоню Мазепи.

— Спасибі, гетьмане Іване Степановичу, славну гостину зготовив єси нам нині, тільки не

вистрілюй пороху даром, на ворогів ховай.

— У мене є свої млини, скільки треба, тільки змелемо сірої муки, щоб було чим ворогів

угостити.

— Ну, то й добре, — і цар пригорнув гетьмана до себе та поцілував його.

Тоді келих підняв до уст і пив, пив, поки дна не побачив.

Випивши, сів на свій високий фотель, червоним сап'яном вибиваний, і відсапнув.

— Уф, та й яка ж жара! Добре, що мух нема. А то, коли б ще від них прийшлося

відганятись...

Слуги зміняли воду, що у великих мідяних посудинах стояла по углах залі, щоби від неї

ішла прохолода. До води вливали рожавий олій, відчинювали горішні вікна й кипарисовими

гілками навівали прохолоду. Царські очі дивилися кудись далеко, далеко, заходили туманом,

маліли, і на них звільна, як вечірні сумерки на вікна, опускалися повіки.