Мотря

Голова царська опустилася на сап'янову спину високого фотелю, руки кріпко стиснули

голову львів на різьблених поруччях, широка андреївська лента подалася, сорочка

розтворилася, буйне волосся розлилось неспокійними хвилями кругом круглого обличчя, і — цар

заснув.

Його обличчя, перед хвилиною ще таке грізне й непевне, як буревісна хмара, лагідніло й

набирало виразу старої дитини, якій сниться якийсь химерний сон. Хто вгадає, що снилося тоді

Петрові? Може, ревія флоту біля берегів його столиці, на яку приїхали Дніпром і новими

каналами кораблі з Чорного моря, може, його нова палата над розкішними берегами Босфору,

може, великокняжий дворець у Києві, де колись стояв пристіл святого Володимира, а може,

прямо повні груди його цариці, на яких він заснув, а вона своєю кріпкою рукою гладить його

кучері і промовляє стиха: "Спи, мій неуговканий хлопчику, спи!"

Меншиков притулив два пальці до уст: "Тс!" — і в гетьманській палаті зробилося тихо, хоч

мак сій, ніби в казці про сплячу царівну. Хто де з прислуги стояв, там і до місця прилип. Царські

люди дух затаїли в собі. Меншиков боявся, щоби котрий не гикнув. Дав рукою знак — і вони, не

шураючи кріслами, встали, показав на двері, — на пальцях вийшли.

Гетьманські старшини пішли їх слідом.

На голову царя лилося крізь одно з вікон золоте київське сонце. Гетьман власною рукою

засунув червону оксамитну занавісу, власною рукою застановив бронзовий голландський

годинник, котрий за кілька хвилин мав почати свою курантову арію.

Гетьман з Меншиковим вийшли із залу останні.