Мотря

Цар був напідпитку, його гадки не трималися купи.

— Люблю я скороходів, а мої люди ходять, як медведі. Їм усе здається, що вони халатами

московське болото загортають. Вони все ще рукою за бороду — мац, а бороду цар узяв, добре,

що голову лишив, а то й вона декому не потрібна. Голов забагато, а розуму чортма. А все-таки я

цей розум добуду, як не чим другим, то моєю дубинкою. Правда, князю, славна в мене дубинка?

Попавши на улюблену тему, хвалився, чого-то він не зробить. Як наскучить Петербург, то

Царгород звоює, хрест на Софії почепить, Середземне море флотом своїм замкне і на Індію

піде, бо на місці стояти не любить.

Коли цар говорив, усі мовчали й слухали набожно, тільки крайчі бігали по залу та

прислуга справно й мітко збирала зі столу посуду й подавала нову. Стояли її цілі стоси в

креденсі, який по-старому мисником називали. Срібні тарілки, півмиски, ножі й вилки всіляких

розмірів і різного фасону. Цар їв із золотої посуди. Але вилок ні ножа не вживав, м'ясо пальцями

дер, казав, що так і Генріх VIII робив.

Прислуга змінила обруси. Замість білих, з тонкого лляного полотна, накрили столи

шовковими, блідо-голубої краски з золотими, ручно вишиваними квітками. Замість срібних

тарілок подали фарфорові з малюнками козаків і коней біля шатер і крамів, у яких гарні

шинкарки шинкували мід та горілку.

— Отся чисто як Кочубеїха, — казав полковник Скоропадський, показуючи свою тарілку

сусідові з правої руки.

— Пізнати з мови, якої хто голови, — відповів Кочубей, зачувши слова, трохи заголосно